Місяць восьмий
[…Коли ти кругляк…]


Якщо раніше простора зимова куртка приховувала мій чарівний стан, то тепер мій круглячок гордо випинає і не залишає сумнівів ні в кого. І з такої нагоди мушу поділитись веселими транспортними історіями. Раніше я бідкалась Максиму, що в маршрутках не уступають місця… Мабуть не помічають чи не хочуть помічати. Аж тут якось вертаючись у 3А додому я підійшла до виходу і чоловік, що сидів поруч, спершу із стандартним меланхолійним лицем людей у маршрутці раптом змінився і весь засяяв. Поглянув на живіт і радісно вигукнув: «Оооо! Сідайте, будь ласка!» І найбільша приємність була в тому, що він так щасливо це пропонував, наче інтонаційно щиро вітав мене із прекрасним і радісним станом. Цього разу вже не було сумнівів, що мої привілеї точно пов’язані із вагітністю і це було круте відчуття 🙂

Другий випадок стався у тому ж 3А, цього разу ми повертались із прогулянки і заскочили останніми вже у заповнений автобус. Зайняли свою безпечну кількість простору коло дверей. Аж тут почали ще і ще добігати люди і потрохи викрадати «наш простір», мене охоплювала паніка… коли в останню мить забіг іще один чоловік, моя рука інстинктивно дьоргнулась і я його грубо виштовхала з маршрутки. Мужчина не втратив контролю і таки захопився за двері та почав на мене сваритись: «Ви що вирішили мене випхати з маршрутки? Заважаю вам дуже?!». Мені стало соромно… То ж я чесно призналась: «Вибачайте, то вийшло інстинктивно. Я просто вагітна і забоялась, що ви мене занадто затиснете.» Вираз обличчя чоловіка враз помінявся і вже на наступній зупинці, доки ми вийшли пропустити людей, він оголосив усім, що в автобусі вагітна жінка, утворив нам живий коридор, порозпихав усіх, вигнав двох хлопців із крісел, провів мене із Максимом до вільних місць і гордо посадив нас. Сказати, що це було дуже кумедно… не сказати нічого. Хто ж би подумав, що моя агресивна поведінка обернеться такою турботою 🙂

І вже так звично і приємно чути: «О, наш круглячок прийшов!», «Ти вже не ходиш, а плавно пливеш собі по офісу», «Ото гарбузик!!», «Коли ти уже в декрет?», «Пузяка!», «Ви знову підросли» і так далі.

Малеча активно кувиркається і це вже не поодинокі рухи-горбики, а весь живіт ходить туди-сюди, химерно вигинається і живе своїм життям. Особливо активно доця реагує на музику, ретельно відбираючи що їй до вподоби, а що ні. Відчуваю себе таким трохи неповоротким гіпопотамчиком, який захекується, піднімаючись сходами, довго перевертається з боку на бік вночі, ходить перевалюючись і нещадно розтягує одяг до потрібних розмірів. Разом з тим, я дуже щаслива постійно бути поруч з дитинкою, відчувати зв’язок між нами, спілкуватись… цікаво, як то я потім буду без живота? Це щось нереальне.

Третє побачення і знайомство із сестрами
[…То хто ж там?…]

Цього разу перед УЗД я чесно домовлялась з малечою, щоб вона не ховалась і не боялась тої процедури, аби відкрила нам таємницю: чи точно доцю ми чекаємо. То ж як тільки я лягла, малеча активно зарухалась і лікарка майже відразу вигукнула: «Ви певно вже знаєте, у вас дівчинка. Ось тут явно видно!» Ми з Максом тільки тихо обмінялись задоволеними усмішками.

Наша доця вклалась головою вниз на бочок: з одного боку живота плавно рухалась спинка, а з іншого – вона стукотіла мене тоненькими кулачками і ніжками. Показали нам губки і носик, попку і стопи, позаписували купу незрозумілих цифер і відпустили «доходжувати вагітність». Наша крихітка уже непоганий кльоцок – 2170 г (+/- 200 г).

І звісно я не могла оминути увагою дуже зворушливі і гарні моменти – знайомство нашої малечі із сестричками. Ксеня, наша старшенька чотирирічна, звісно виявляє найбільше цікавості до живота, адже вже жваво уявляє собі дитинку всередині і розуміє, що скоро буде поповнення. Спершу вона довго дивувалась і звикала наскільки швидко я росту, а далі грайливо зауважила: «А ти знаєш, що коли народиться дитинка, то твоєї шкіри на животику буде так багато, що вона аж звисатиме вниз?!», на що я обнадійливо відповіла: «Але ж потім вона втягнеться назад і буде красивий животик?». Ксеня натомість щиро і неоднозначно додала: «Може..» 😀

Тепер вона активно спілкується з нашої доцьою, при будь-якій нагоді задирає мені светр, притуляється носом до пупця і каже: «буль-буль-буль!» (бо ж дитинка там у воді не може говорити, хіба булькати як рибка.. Ксеня так би мовити промовляє до неї на її мові). Потім по-старшосестринськи додає: «Пливітик, це Ксеня, ти як там?».

Настик, наша однорічна сестричка, на противагу Ксені постійно намагалась уберегти мій животик і як тільки бачила його оголеним, то відразу підповзала і опускала светр. Аж якось Христя каже: «Настик, там ляля живе!». Настині очі стали великі-великі… вона глиб то на маму, то на мене, то на живіт… а Христя згодом додала: «поцьомай лялю» і що ви думаєте, вона відразу цілеспрямовано потягнулась до мене, склала губки рибкою і ніжно поцілувала у живіт. А тепер коли бачить його оголеним. То завше складає губки з готовністю цілувати!

Що стосується сестричок-близняток, яким теж по рочку: їх наразі більше цікавить не вміст животика, а мій пупок – він впевнено стирчить наче кнопка, яку постійно хочеться натискати. А я рада, що їх вдається відволікати і заспокоювати такою грою, поки, наприклад, татко вбирає дівчат в комбенезони.


Можна поширити за допомогою: